Доброго ранку, радісне сонце.
Ти знову грієш, і це так добре.
Кажеш зима, до весни далеко?
А це, напевне, не так і важливо.

Давно не бачились. Із позавчора.
Тебе закривали плащі туманів.
І хмари сердиті тебе не пускали.
І вітер похмуро здував із неба.

Та варто тобі було лиш промінчик
Кинути з неба до мене на землю -
Зникли тумани, розвіялись хмари.
І вітри принишкли до сірого завтра.


писи:
Це, звичайно, не вірш, а більше настрій, того, думаю, не варто його сприймати як зразок поезії загалом))))
Сонячного вам)

Горе тобі, моя Снігова Королево!
Тануть сніги, на зміну приходять дощі.
І сонячні промені, болісним відгуком в нервах,
так легко і радісно плавлять шматочки душі.

Радість, мій Каю, не може тривати безкарно.
Дзеркало бреше, і все вивертає навспак.
Сонячні промені - річ надзвичайно примарна
і гіркувата, неначе сторічний коньяк.

Моя Снігова Королево, пізно для жартів!
Скалка у серці моєму уже не болить.
Руки замерзли, й давно вже немає азарту
Літери кляті із льоду докупи мостить.

Мій Каю, ти так і лишився сліпим та упертим.
В очах твоїх синіх вічна й липка пелена.
Ти навіть не знав, що поряд - стоїть твоя Герда.
Лиш трохи доросліша стала сьогодні вона...

Звичайно, нелюбовей в мене різноманітних є купа, але треба потроху.
За цей пост, можливо, багато хто закидає мене білками, але все ж.
Я не люблю поцріотів львів'ян. Саме поцріотів і жодним львів'янином більше. Взагалі-то, більшість поцріотів - якраз не львів'яни. Львів'яни собі мирно живуть і нікого не чіпають (принаймні відсотків так 70-80).
З іншого боку - Львів гарне місто з давньою історією і милими вузенькими вуличками центру з багатьма пам'ятками (які, на жаль, не надто в хорошому стані. Це прикро, бо мало пишатися чимось, от якби його ще й у належному стані підтримувати), але це не значить, що треба, пардон на слові, сцяти окропом на милі вулички цього міста від захоплення ним.
Плюс, щоб мені ото не закинули, шо я клята москалька, скажу, що я сама із Західної України, ну, можливо не дуже західної, але Здолбунівський район Рівненської області все ж трохи західніше Києва))
Так от, саме звідти, з дитинства, у мене з'явилась ця нелюбов. У нас були сусіди, дідусь і бабуся, чия донька вийшла заміж і переїхала у Львів. У неї теж була донька, особа балувана і пихата (як і мама), оскільки їхній тато/чоловік по роботі мав можливість їздити за кордон (принаймні у Польщі та Німеччині він точно був), звідки привозив різноманітні варіанти шоколадок + різні іграшки гарної якості, які пихата донька із задоволенням усім демонструвала, але, ясна річ, гратися не давала. Для нас із сестрою то (у часи перебудови і пострадянські) було чимось мало досяжним. І ми гралися із цією дівчинкою із серії, як чуваки із Саус Парка з Картманом: нам подобалось вигадувати моделі одягу для її трьох барбі (у нас не було жодної, навіть фальшивої), а вона любила, що її барбі мають гарний одяг (сама щось пошити нормальне вона не вміла).
Але пардон за детальні відступи.
Так от. Варто було цій жіночці, яка вийшла заміж, переїхати у Львів, і вона одразу почала пишатися тим, що там живе і розширила свій словарний запас до таких слів як "мешти", "коліжанка", "та", "канапка" ну і т.д. Притому, що у нас в селі, як на мене, (якщо не рахувати великої кількості переселенців із Чехії) говорили досить пристойною, майже без суржика, мовою. Власне, саме такою (приблизно) говорю і зараз. Як і батьки. Щоправда, Київ трохи перекособочив у сторону більшої кількості русизмів, напевне.
Ця жіночка була першим прикладом львівського поцріота у моїй свідомості. І її поведінка, і її пихатість, і її манера розмовляти породжували в мене вже тоді неприємні почуття (можливо, якби жіночка була іншого складу характеру, вони б (почуття) у мене так потужно не закріпились би).
Питання у іншому: у феномені легкості зміни мовної свідомості людей, які кілька разів приїжджають у Львів і починають використовувати вищезазначені слова. Навіщо? Я от цього не можу зрозуміти. Тим більше, що навіть бувають такі, для яких рідною була російська, потім вони підхоплюють націоналістичний кураж, їдуть у львів, моляться на його "європейськість" і починають казати "та". Невже від цього вони стають патріотичнішими?
Я не люблю суперечок про мови. Принаймні дотримуюсь думки, що якщо держава українська, і на даний момент у ній державна одна мова, то цю мову повинні знати всі, незалежно від...(статі, віку, національності і політичних переконань). Так само, як у Англії знають англійську. Буде дві мови, повинні будуть знати дві і т.д. І документацію потрібно вести, відповідно, державною мовою (якщо державні дві - двома, а не перебирати. Як у Швейцарії).
Просто мені здається, що дані слова - фальшива атрибутика. Коли так розмовляє людина, яка народилась і живе у Львові чи поблизу - це нормально. Це - її варіант мови. В іншому разі - це показуха. Довести іншим, що вони гірші за тебе, бо ти розмовляєш "правильно", а вони - ні. Хоча питання, що краще, русизми чи полонізми, далеко не однозначно вирішуване. Все добре вміру. Або як кажуть поляки: що занадто, то не здраво.
Навіть Франко, коли зрозумів (в контексті Шевченка), що дві літературні мови для України гірше, ніж одна, навіть декілька старіших своїх праць переписав "шевченковою" мовою. І наступні його праці вже писані ближче до цього варіанту, а не до галицького. Це не значить, що шевченкова мова краща за франкову. Це значить, що розумна людина вчасно зрозуміла, що не варто за допомогою кількох діалектизмів ще додатково ділити націю за географічним показником. Хоча от Ярослав Грицак каже, що Франко взагалі вважав себе німцем, ставив наголос у своєму прізвищі на перший склад (як то в принципі було характерно для цього прізвища, поширеного на певній території), так що можливо мій аргумент і не аргумент взагалі).
Тобто, до чого я веду? А веду я до того, про що у рецензії на переклад шановного Стронговського писала не менш шановна tе34: що для природного носія того чи іншого варіанту мови добре, те для наслідувача - смерть. Оскільки для другого внутрішні закони цього варіанту мови незрозумілі, оскільки не є природніми.
Ну, власне, я висловила свою думку. Кидайте в мене білок.

Замальовка з екрану: Мерлін у легкім капелюшку
Все простує щоразу між колій кудись вдалину.
Від морозу у неї рожевіють носик і вушка.
І рум'янець на щічках з'являється, наче зі сну.

Миготять поміж нею і небом засніжені далі.
Ну, а десь в двадцять п'ятому кадрі - картини Далі.
Хвацько цока Мерлін, випинаючи різні деталі,
На підборах туди, де нема ні зірок, ні землі.

Ось останній гудок, потяг лунко рушає в дорогу.
Пасма копоті й диму пливуть понад ним, мов туман.
І востаннє з'являються в кадрі божественні ноги
Серед сивих перонів й солодких нью-йоркських оман.

А для надихання (не до смерті, а до звершень) ось вам промова Стіва Джобса http://rutube.ru/tracks/2514297.html?v=aeeef79cd761e0a007e586e5a8b4ce73&autoStart=true&bmstart=862

Сталося так, що серце Сорель зупинилось. До того не було жодних попереджень і натяків. Хіба що схід сонця став тому причиною, оскільки варто було першим променям сонця визирнути з-над багряних хмар - і серце стало. Сорель не помітила цієї зміни, оскільки зі сходом сонця її єство сповнювалося ненавистю, а ненависть така річ, за якою важко розгледіти щось інше. І лише коли помаранчеве кружало сонця забігло за горизонт, Сорель зрозуміла: чогось бракує. Вона роззирнулась навкруги, пробіглась поглядом по кімнаті, але начебто все було на своїх місцях: біля чайного сервізу сиділо кілька ляльок, на ліжку - трійко ведмедиків із очима-ґудзичками, у шафі - книги, на столі купа ножиць і гострих олівців... Все гаразд, все на місцях і все ж...
Повільно, одна за одною, на небі з'являлись зірки. Вони розквітали холодним сяйвом водяних лілій, що ховались у лататті в озері під вежею. Їх квіт зігрівав Сорель.
Ніч була безхмарна і Сорель завмерла у очікуванні місяця... її дихання вповільнилось... її руки почали тремтіти від нетерпіння... її зіниці звузились у напрузі передчуття дива і... жодного удару! жодного удару серця у її прозорих тонких грудях!! жодного повільного удару серця, який би міг відбитися луною у її вухах!!! Сорель зойкнула, зачепила тремтливими пальцями вазу і - впала на її прозорі черепки, у яких відбились відсвіти нового місяця, що виплив з-за вежі.
У волоссі Сорель заплутались шматочки скла, а руки були вологі від крові, яка цівочками стікала з порізів. Вона повільно, неначе у сні, пила холодну чорну каву, тримаючи горнятко двома руками (щоб від тремтіння не випустити його).
За вікном кілька разів хрипло прокричав чорний крук, що жив у гнізді під вежею.
Сорель не плакала, в неї вже давно не вистачало сліз для цього. Вона лише вперто схлипувала, хапаючи як риба ротом повітря, у якому вже наче й не було потреби.
Її мідні кучері злегка здригались у такт її диханню, а у мозку вібрувала єдина думка: "Доведеться тобі, дівчинко, жити тепер без серця"... Але Сорель чомусь здавалося, що думка та - не її...

На тобі лишаються білі сліди від моїх пальців
І знову зникають безслідно, бо ти наступної миті - інший
За вікном опадає багряне листя тремтких акацій
А в голові крутяться хворі уривки майбутніх віршів

Беззахистність сонних алей викликає примарний спомин
Що за зимою завжди, як би там не було, приходять весни
Пальці брешуть мені. Їх секундні сліди - то лише кровообмін.
Капілярам - немає потреби не бути зі мною чесними.

Чудеса, виявляється, мають своє особливе пояснення.
Просто так важко повірити в те, що чудес взагалі немає.
Сліди моїх пальців на шкірі твоїй - знак привласнення.
Тому вони завжди так швидко зі шкіри твоєї зникають.

Незадоволення собою виливається у незадоволення світом.
В даний момент я світом відносно задоволена. Цікаво, зворотній ефекти присутній?)

Друзі, у світлі того, що моя жж-френдстрічка просто таки пістрявіє записами з ужасами про грип, вирішила вам вселити відносно нього позитивний настрой)
Звичайно, ніхто не застрахований захворіти і здоров'я треба берегти, сидіти вдома, пити чай-з-варенням і дивитися позитивні фільми, але мені здається, що постійне перетирання цієї теми нагнітає обстановку, люди починають боятися, що захворіють, і тоді (!) у них більше шансів захворіти.
Я от наприклад, поскольку тілівізора нимаю і новин в газетах не читаю, поки (тьху-тьху-тьху через ліве плече) в здравії. Був у мене насморк, який грозився перерости у щось більше, були протяги у поїздах метро і маршрутках, і купа моїх друзів-рідних, які захворіли, а я їх провідувала, а вони на мене чмихали, але варто було якусь ніч більш-менш нормально виспатись, не забивати голову дурними переживаннями і забути, у що мій насморк може перерости, і він минув, так і не перерісши у застуду. Отже, позитивний настрой відносно хвороби - багато вартує. 
І нинада казать про мій міцний імунітет) Ніколи таким не вирізнялась, тиск понижений, сєрце баліт і т.д. Просто останнім часом вирішила вірити, що не захворювабельна, і вже більше року жодних серйозних кашлів, хоча бувало накривало мене мало не щомісяця.
Тож, бажаю вам позитивного настрОю і гарного нАстрою, щоб ви були здорові і не хворіли.
Ну, і зарядка з правильним харчуванням (без пережорів і недоїдання) і міцним сном ще нікому не зашкодила. Знайдіть час на себе))))

12 Angry Men - гарний фільм)

Ностальгія за сонцем
В багрянець фарбує листя
До нього рукою подати
До нього - близько

На столі лиш горнятко
Гарячої чорної кави
Так багато холодних дощів
Так тепла - мало

І у вирій уже втекли
Метеликів зграї сонні
Лиш з десяток лишилось
На підвіконні...

Усміхнений Ісус терпляче чекає кари.
Його руки іще не болять. Він іще не воскрес.
Але натовп безжальний, коли вибору має право:
Відпускати на волю чи знову чіпляти на хрест.

І волателям грішним немає до того діла,
Що в багнюці ноги. Що коле терновий вінець.
Бо в правителів легше, ніж в чудо, щоразу вірити.
Бо в початок вірити важче, ніж у кінець...

Сорель ніяк не могла зігріти свої холодні руки. Вона терла їх нещадно одна об одну, хукала, ховала в кишеньки і знову терла...А вони лишались холодними, мов лід.
І все було б нічого. Сорель не було холодно. Але те, що руки схожі на крижини, не давало їй спокою. Їх треба було, чого б то не вартувало, зігріти. Ця думка засіла в голові Сорель, неначе колючка під нігтем. Вона муляла і колола їй, змушувала Сорель безупинно нипати туди-сюди кімнатою, хапати у руки якісь дрібнички, знову класти їх на місце, переставляти м'яких ведмедиків на полицях, підстрибом бігти до вікна, а потім - тулитися до каміна. І все безрезультатно. Це жодним чином не впливало на температуру її рук.
І тут Сорель збагнула. Щоб зігріти руки, їй варто розпалити вогнище!
Швидко вона знайшла сірники і зупинилась посеред кімнати, нипаючи поглядом по стінах і підлозі у пошуках їжі для полум'я...
...Вогонь заворожував. Вогонь гіпнотизував. Він, мов чорна діра, ковтав усе, що підкидала у його пащу Сорель. Він лизав обвуглені лиця гумових ляльок, ковтав кольорові клапті їх платтячок, плавив м'яких іграшкових ведмедиків, а над цим пожарищем полохливо шелестіли ще не зітлілі сторінки книг. Червоні іскри раз у раз виривалися з полум'я і стрибали на килим перед Сорель. А на її обличчі, багряному від відсвітів багаття, розквітала безжально-вдоволена посмішка: її руки нарешті стали теплими, її руки нарешті зігрілись.
А за вікном, вже вкотре, вперто і набридливо, знову сходило холодне біле сонце...

Парадоксально, але мені, злостивому (останніми роками) по відношенню до інших людей елементу, завжди здавалося, що чим більше людина засуджує інших, тим імовірніше вона свідомо чи несвідомо просто проектує на інших свої недоліки (чим більше засуджує, тим більше власних недоліків). Тому, борючись із власними недоліками (;Ь), вже котрий місяць вчусь любити людей)

Хочу нарешті нормально виспатися, халви, сексу, обіймів, шоб мене любили, нові чобітки, шоб у маршрутки не пускали ругающіхся товаріщєй і шоб всі погані повиздихали)
Це реально?

Коли на вулиці дощ, ти краще помічаєш життя. Бо коли дощ, і холодно, і темно, і мрячно, люди привідкривають свої маски і їх театральний грим дещо стирається і змивається, і тоді можна піддивитися, хто ж вони насправді. У дощ люди перестають грати ролі і просто біжать, схололі, додому після роботи, затиснені у душних маршрутках. І тоді найзручніше спостерігати за ними.
Наприклад тип у сонячних окулярах. На вулиці вже темно (та й за день сонця так ні разу й не було), а він - у сонячних...Спочатку починаєш гадати, що то якісь незрозумілі твоєму єству понти, а потім бачиш широку подряпину на носі і додумуєш уже собі підбите око під темними сонячними окулярами...
Або ж дівчина на високих підборах чобіт червоного, як калина, кольору. З червоною сумочкою у руках. Ця інколи богиня і фотомодель перетворюється у дівча на неймовірно незручних і високих підборах, коли намагається вийти з тієї ж злощасної забитої по вуха душної маршрутки, яка виляє усіма фібрами душі і тіла, наближаючись до зупинки.
П'яний тип, який, намагаючись заснути на підлокітнику, був розбуджений дзвінком власного телефона. Телефонує якийсь Діма, якого п'яний суб'єкт мотивує прямою і відкритою душевною фразою: "Діма? Іди ф жопу!"...Ну і далі розмова протікає у тому ж стилі (дивно, якби мені сказали "іди в жопу!", я б мабуть пішла, і з автором таких рядків як мінімум у цей вечір вже б розмовляти не стала...Мабуть я якась неправильна)))
Світ, хочу я того чи ні, складається з таких мікроскопічних епізодів, і вони навколо мене. І мені не сховатись від чиїхось диско-пісень,які линуть з його навушників-крапельок, хіба що нап'яливши такі ж навушники на власні вуха. Та й тоді, крізь грізний інструментальний гул апокаліптики чи розслаблені ритми морчіби, я почую крики водія і якоїсь тітоньки, і їх таємнича незрозумілість для мене в навушниках додасть свого колориту у моє життя.
Взагалі, життя - це диво. Але ніхто ніколи не казав, що див поганих, страшних і бридких не буває...

Прикольно, і, я би сказала, навіть радісно бачити у переповненій маршрутці 35-40річного чувака, який з мобільного читає Гаррі Поттера в укр. перекладі. І не то шоб я на даному життєвому етапі фанат Гаррі Поттера і українських перекладів, а просто приємно дивитись на людину, яка не вдає із себе сірьйозного дорослого чувака, який читає супер розумні книги (а ля Коельйо))), а просто читає те, що їй до душі, хай воно навіть і "дитяче".

Вночі усі янголи сплять
на білих пухнастих перинах
у власнім мереживі крил

і тільки малі чортенята
іще до ліжок не вкладались
бо мають роботи гай-гай:

купати в окропі чортів
всіх грішних садити на вила
і янголам шити перини